Чізкейк (у версії краківського торту з сиру) – це, зазвичай, добре змішана сирна маса і додані до неї ласощі, такі як, наприклад, родзинки. Більшість любителів чизкейків віддають перевагу саме смаколикам, трактуючи сир, як необхідну складову.  Елегантна техніка поїдання чізкейку полягає у тому, щоб розрізати його на маленькі шматочки та рахуючи кількість родзинок, визначити чи вони розподілені рівномірно, але, зазвичай, діти та невиправні ласуни обирають техніку виїдання смаколиків, залишаючи по собі лише крихти та недоїдки. На ці залишки, у свою чергу, можуть спокуситися дуже голодні аматори, для яких чей чізкейк немає великої цінності.

Польсько-українські енергетичні відносини безумовно нагадують про проблему оптимального розподілу вигод (або у спрощені загального вживання тіста), де кожна зі сторін має досить цікаву пропозицію, але водночас потрібно на ці стосунки дивитися в глобальному масштабі і, ймовірно, брати менш смачні шматочки. В обох випадках обидві країни борються з проблемою енергетичних залежностей, імпорту газу з Росії та загрозою припинення передачі газу через внутрішні трубопроводи на користь російського трубопроводу “Північний потік 2”. Дивлячись на переваги, можна виокремити кілька сильних (родзинкових) місць:

• Польська концепція Балтійської труби та створення газового хабу (зв’язок з газовим портом) на практиці є єдиним шансом зупинити, або, навіть, хоч би частково послабити домінування російського імпорту. Таким чином, польська концепція передбачає якнайбільшу кількість поставок газу до України з Заходу (більше імпорту та зниження експлуатаційних витрат на газовий СПГ-термінал), а також зацікавленість у продажу газу, якби його забракло Україні  після того, як «Газпром» відключить крани. Для цього, однак, необхідно розширити мережу його передачі на території Польщі (що власне й відбувається) та створити мережевий інтерконектор між газовими вузлами Германовичи (Польща) та Бильче-Волица (Україна)”. Цей трубопровід з високою пропускною здатністю (1000 мм) становить близько 110 км, але з польської сторони він дуже короткий (кілька кілометрів) – отже, переважна більшість робіт має відбутися з української сторони.

Україна, у свою чергу, розглядає два варіанти. Перший з них –  це  пропозиція використовувати українські газосховища (вони є найбільшими в Європі, близько 30 млрд.m3, що в 10 разів більше, ніж польські). Особливо привабливим є Більче-Волицько-Угерське (в чому можна переконатися на СТОРІНЦІ), потужністю 17 млрд. м3 і, як можна побачити, розташоване досить близько до польського кордону. Саме українська сторона офіційно запропонувала використовувати газову інфраструктуру з найнижчими тарифами на зберігання в Європі. Другий варіант енергетичних  українських смаколиків  – це можливість експорту дешевої української електроенергії з атомних електростанцій. Досить непоміченим у Польщі залишилось підписання Президентом Порошенко 4 квітня цього року спеціального указу (Указ № 104/2019) про розвиток ядерної енергетики (ОЗНАЙОМИТИСЬ). Пряма версія резолюції звучить досить загально, але є декілька ключових рішень – добудова №3 та №4 блоків Хмельницької АЕС та будівництво транскордонного зв’язку (енергетичний міст) до Європейського Союзу. В останньому випадку, звичайно, мова йде про відновлення лінії Жешув-Хмельницький (750 КВт), що уможливить експорт дешевої української електроенергії (саме через це заплановані нові атомні блоки, незважаючи на те, що на сьогодні Україна має надлишок енергії). Вже нарешті розпочато роботи з модернізації лінії електропередачі (звісно, з української сторони) та проводяться відповідні тендери (з польської сторони тут активна лише «Поленергія»). Україна хоче продавати енергію і заробляти гроші і, якщо уважно поглянути на документи, які супроводжують Указ №104, то можна прочитати, що прогнозована ціна енергії з українського ядерного енергоблока складає близько 65 злотих (!!!) МВт-год., які, навіть з додаванням найсолодших зборів за транскордонну передачу, дають у сумі  загрозливо низьку ціну для польського оптового ринку.

Спільні здобуття (чизкейк) – дійсно існує і, як бачимо, на енергетичній  співпраці можна було б заробляти та мати зиски (гарантована енергетична безпека). Сьогоднішня проблема є в тому, що кожна зі сторін хоче спочатку з’їсти родзинки. Польща головним чином говорить про продажі газу, а Україна – про експорт енергоресурсів, тому будь-які  рішення залежать від того, чи будуть підписані довгострокові контракти (які гарантують прибуток). Поки що, на всякий випадок, жодна сторона не будує (реальні сполучення) співпрацю, яка потенційно може означати платежі (газ з України та енергія з Польщі). Через деякий час ми будемо мати польський газопровід на кордоні та українську лінію 750 кВт, яка буде модернізована, але тільки зі сходу. Отже, обидві сторони уникають всеосяжної енергетичної угоди, яка, зрештою, є відсутністю всебічного політичного зв’язку. З польської точки зору, звичайно, дешева українська енергія – це чудова можливість (якщо прогнозується відсутність влади), але й загроза для польських підприємств. Отже, обидві сторони уникають всеосяжної енергетичної угоди, яка, зрештою, є наслідком відсутності всебічного політичного зв’язку. З польської точки зору, звичайно, дешева українська енергія – це чудова можливість (якщо прогнозується відсутність генерації), але й загроза для польських підприємств. Однак, небезпека полягає в тому, що навіть якщо ми самі не будемо будувати лінію електропередачі (енергія) на нашій стороні – нас змусять це зробити відповідні рішення ЄС (про розвиток транскордонних зв’язків і включення України до європейської регуляторної системи), а тим більше, ми не уникнемо цього на момент, коли інші країни ЄС залучають свої компанії до фінансування №3 та №4 блоків у Хмельницькому та схочуть підштовхнути цю енергію до Польщі.

Наслідком може бути те, що ми навіть не зможемо з’їсти свої «родзинки», а сирні крихти і так залишаться нам до прибирання.

Звичайно, що це не буде легко, але варто розглянути ідею всебічних відносин стратегічного партнерства, але це, звісно, вже після виборів  з однієї та іншої сторони.