Нещодавно закінчилася конференція COP26 в Глазго, яка була відкладена на рік через короновірус. В черговий раз провідні політики практично всіх країн та майже 20 000 делегатів, спостерігачів і журналістів зібралися на щорічну кліматичну конференцію. Як завжди, противники можуть легко критикувати бюрократію та величезну витрату енергії і коштів, чималу кількість викидів CO2 від літаків глав держав чи заплутаний і не чіткий стиль підсумкових документів. Однак сам COP26 зробив ще один крок в сторону епохальних змін енергетичного сектора та повної відмови від вугілля (а може, і газу) в електроенергетиці.

Перш за все, ніхто більше не ставить під сумнів необхідність боротьби зі зміною клімату та прийняття швидких заходів щодо скорочення викидів CO2 – навіть Китай та Індія приєдналися до Декларацій про кліматичний нейтралітет та відмову від вугілля – 2060 і 2070 рр. відповідно. Успіхом є досить спокійне (хоча й з незначною затримкою) підписання підсумкової декларації, так званого rule book – першого кроку, що деталізує декларацію та програми дій всіх держав, і, що важливо, єдиної системи звітності про викиди (досі це було джерелом багатьох непорозумінь). Необхідність обмеження зростання середньої глобальної температури на 1,5 С стає стандартом, і яким би розпливчастим не був цей показник – це тягне за собою більш жорстку версію глобальної кліматичної політики. На COP26 було підписано (не всі держави) додаткові декларації про відмову від вугілля в енергетичному секторі (розвинені країни – до 2030 р., держави на шляху розвитку – до 2040 р.), а також про перехід на повністю електричний транспорт (більше ніяких бензинових чи дизельних автомобілів). Колеса енергетичної революції набирають обертів, незалежно від того чи будемо ми скаржитися на бюрократію COP26, нечіткості і марнотратство або критикувати найбільш екологічні організації за те, що декларовані цілі і дії занадто обмежені і занадто повільні.

У той же час перед COP відбулася зустріч найбагатших країн світу (так звана G20), на якій дивним чином була оголошена вельми конкретна декларація – припинення фінансування вугільних проектів в електроенергетиці вже в цьому році. Ще один крок, що показує шлях відходу від вугілля і фактично відсутність його захисників. У Європі, в свою чергу, йде дуже інтенсивне обговорення конкретних правил (буде 13 відповідних директив і угод), пов’язаних з так званим “Fit4 55”. Ця прекрасна маркетингова назва документа, що містить майже 4000 сторінок та конкретизує бачення європейської “Зеленої угоди” – бачення нової кліматичної політики і, власне, нового світового кліматичного порядку. Тут доля вугільного сектора вже повністю вирішена – фактично, більшість країн ЄС вже прийняли офіційне рішення про закриття цієї частини енергетичної галузі або до 2030 року, або, як Німеччина, не пізніше 2038 року (швидше за все ця дата буде скорочена). Тепер Європа йде набагато далі і в “Fit 4 55” поширює кліматичні заходи, зокрема на будівельну галузь (включаючи сектор в ETS-систему торгівлі викидами) і відмову від автомобілів внутрішнього згоряння після 2035 р., оскільки за конкретні положення голосуватиме більшість в Європейському парламенті, ці наступні, різкі “зелені” кроки насправді вірні.

Польща стикається з найбільшою енергетичною проблемою – необхідністю повної перебудови сектора. Поки що трансформація йде дуже повільно і надалі близько 75% енергії виробляється з вугілля, а за останніми статистичними даними 83% виробництва припадає на викопне паливо (вугілля, газ). Звичайно, відображаються деякі успіхи, як, наприклад, вражаюче зростання числа просьюмерів і установок PV в Польщі (майже 700 000 просьюмерів і вже більше 6 ГВТ встановленої фотоелектричної енергії), але це не змінює того факту, що вугільне лобі все ще дуже сильне і політичне питання (голоси виборців в регіонах видобутку корисних копалин) продовжують впливати на стратегічні рішення. Незважаючи на плани PEP 2040 (Польська енергетична політика) і швидкий шлях відходу від вугілля (в найшвидшому плані – менше 50% до 2030 р. і близько 11% в 2040 р.), до сих пір невідомо, чи будуть це реальні дії або виключно свого роду “greenwashing”. Однак, підписано угоду про закриття сектора видобутку кам’яного вугілля до 2049 р., але програма, що передбачає державну допомогу шахтам, повинна бути доведена до відома Європейського Союзу (а там є записи, що суперечать поточній європейській політиці, як, наприклад, інвестиції в “чисті вугільні технології”). Якщо до цього додати поточну політичну напругу (внутрішню) та великі проблеми у комунікації з ЄС, проблема вугільної енергетики стає живильним середовищем для деяких політичних сил, які відкрито закликають до відмови від європейської кліматичної політики. Вугільна проблема та небажання проводити реальну трансформацію (і, звичайно, прогнозовані соціальні проблеми) штовхають Польщу на абсурдні концепції невиконання правил ЄС і навіть якісь “міфічні” концепції власного енергетичного шляху. Квінтесенцією цього є саме суперечка навколо електростанції, а точніше Туровського буровугільного родовища. Шахта, розташована на кордоні між Польщою, Чехією та Німеччиною, була розрахована на видобуток вугілля до 2044 року і, на даний момент розширюється. Прикордонні проблеми (включаючи питання ґрунтових вод і осушення) призвели до скарги Чеської Республіки до суду і рішення суду про необхідність негайного закриття шахти (а отже, і електростанції, що виробляють 3-5% енергії в Польщі). Польський уряд не виконав постанову (і не має наміру її виконувати), що призвело до нарахування штрафів (у розмірі 0,5 млн євро на день), яких польський уряд офіційно не має наміру виплачувати. На даний момент рівень переговорів та довіри в галузі енергетики і вугілля між Польщею та ЄС можна охарактеризувати як нульовий.

Якими б не були поточні (сподіваюся, тимчасові) проблеми у відносинах, проблема залишається – вирішено про кінець ери вугілля (тому що це вже світове рішення, як COP26) і Польща повинна щось з цим робити. Концепція заміни вугілля газом (це один з пунктів плану PEP 2040) стає проблематичною щодо поточних проблем газового сектора – ціна і наявність сировини (як не парадоксально, найнижчі ціни на європейському спотовому ринку електроенергії – в Польщі, незважаючи, а може завдяки генерації на вугіллі, і навіть нарахування високої вартості сертифікатів на викиди CO2 – сьогодні 66 євро за тонну не змінює того факту, що енергія з вугілля дешевша енергії з газу). Довгостроковий план будівництва польської атомної енергетики (з 2009 р.) просувається повільно, і з’являються тільки послідовні дати введення в експлуатацію першого реактора (тепер близько 2033 р.), але до сих пір немає ні вибору інвестора і технології, ні навіть рішень про місце знаходження та екологічних досліджень, не кажучи вже про найважливіше – тобто про ідеї фінансування цих інвестицій. Однак час йде вперед і Польща в наступному десятилітті, а особливо в районі 2030-2035 рр. зіткнеться з перспективою значної втрати генеруючих потужностей в енергетичному секторі – до 13-15 ГВт. Перехід на сторону імпортера енергії (втім, це було помітно на протязі останніх кілька років) теж, здається, неминучий. У цьому випадку виникає питання, звідки Польща купуватиме енергію і чи скористаються Польща і Україна можливостями енергетичного співробітництва…

Врешті, варто звернути увагу на українські проблеми, які не будуть меншими ніж, в Польщі. Кліматична революція і технологічна революція є фактом – запланований кінець використання вугілля в електроенергетиці легко оголосити, ймовірно, трохи складніше реалізувати при різкому зростанні цін на газ. Запланована частка ВДЕ в 25% до 2035 року вимагає субсидування зелених інвестицій – всім нам відомо чим закінчилася попередня ідея і тарифи (значно дорожче, ніж де-небудь в Європі). Відносно низькі показники викидів в енергетичному секторі України (в порівнянні з Польщею) були досягнуті завдяки половині частки ядерної енергетики – і тут проблеми після 2030 р. починають рости, буде потрібна також велика модернізація і, тут те ж питання, що і в Польщі – звідки візьмуться гроші (при тому, що рахунки за енергію для індивідуальних споживачів майже в 3 рази нижче). Грошей немає і навряд чи будуть (тому що це політичне рішення), а необхідність модернізації стосується практично всього – мереж передачі і розподілу, нових джерел, а також всього газотранспортного сектора.

Таким чином, стає зрозумілим, що нова енергетична революція найкраще підходить для високорозвинених і багатих країн (гроші на інвестиції з рахунків індивідуальних споживачів) та для країн з невеликою часткою викопного палива в Energy-mix. Такі країни, як Польща чи Україна зіткнуться з важливими викликами і, перш за все, соціальними і політичними проблемами (дивлячись на Польщу, можна побачити, що деякі з них призводять до стратегічно абсурдних антиєвропейських настроїв). У цьому всьому потоці негативної інформації для обох країн, мабуть, єдиним позитивним моментом є те, що проблеми можуть відкрити поле для стратегічної співпраці – Польща і Україна повинні допомагати один одному, якщо вони взагалі думають про якусь форму менш болючого переходу до нової енергетичної системи. Можливо більш широка і, врешті, більш конкретна співпраця – як наприклад відновлення з’єднання 750 кВт і збільшення експорту української атомної енергії або співпраця в газовій сфері (видобуток, транскордонні з’єднання, використання українських сховищ) зможуть допомогти обом країнам.