Україна знову повернулася на передні шпальти газет і перші сторінки інформаційних порталів. На цей раз через «морську» справу та проблеми в Азовському морі. Захоплені українські кораблі, поранені моряки, військове положення і гарячкові зустрічі політиків на засіданні Ради Безпеки ООН знову привернули увагу на цей (майже) забутий регіон. Тим часом, схід України – це зона, де щоденно гинуть люди, а війна, так насправді, – продовжується.
Найкраще про абсурдність війни написав у 1927 році Еріх Марія Ремарк. Він сам служив в німецьких окопах під час Першої світової війни та, будучи кілька разів пораненим, бачив усю брутальність та жорстокість військової боротьби, і ніхто не показав цього краще, ніж він у відомому романі «На Західному фронті без змін». Правда про війну не подобалась мілітаристам, тому Ремарк (Remarque), (а точніше, Remark, тому що так називали його батьки, а у творчості він використовував французьку версію), ще до того, як Гітлер прийшов до влади, переїжджає до Швейцарії, що було правильним кроком, оскільки в нацистському світі його книги спалювали, а його самого було позбавлено шани та віри. Геббельс розгортає пропагандистську кампанію, стверджуючи, що Ремарк взагалі не служив в окопах і насправді є євреєм (а його справжнє прізвище – Крамер, саме так читається прізвище Ремарк з кінця наперед). Ненависть до письменника, що зображує справжню сторону війни, настільки велика, що нацисти, не маючи можливості добратись до самого Ремарка (він емігрував до США в 1939 році), вбивають в 1943 році його сестру. Сам письменник повертається до Швейцарії після війни і, написавши ще кілька хороших книг, помирає в 1970 році.
Для нашої країни війна, на щастя, є чимось далеким, але не можна забувати, що в кількох кілометрах від наших східних кордонів все ще триває конфлікт, в якому щодня гинуть або отримують поранення воїни. Засоби масової інформації живляться тільки «свіжою кров’ю», тому чергові загиблі і поранені на сході України не варті згадки (хоча в даний час після конфлікту в Керченській протоці Україна повертається в новини), дещо по-іншому є в Україні, яка справедливо вважає, що увесь час перебуває у стані неоголошеної війни. Щодня в українській пресі, на телебаченні або на інтернет-порталах з’являється щось, що нагадує сон, повідомлення, як з книги Ремарка …«вчора ворог кількадесят разів обстріляв наші позиції, один воїн загинув і кілька інших були поранені. Наші війська знищили кільканадцять терористів. Крім цих інцидентів, на лінії фронту панував спокій» … Змінюється тільки канал передачі, адже тепер, звичайно, найпростіший спосіб зазирнути у Facebook – ТУТ і там щодня на сторінці, т.зв., «Joint Operation Forces», як тепер називають українські сили, які стоять на лінії розмежування сепаратистів від України, можна побачити, що стріляють, і що люди гинуть по обох сторонах. Ситуація на сході України перейшла у стабільну фазу (тобто, в області демаркаційної лінії на Донбасі зникла зі сторінок іноземних газет, але жертви є) і чекає знову на історичний момент, щоб вибухнути з черговою силою.
Все почалося з українського революційного Майдану в 2014 році – у квітні – після того, як у лютому було відсторонено від влади попереднього президента Януковича (та його втечі до Росії – до речі, судовий процес у його справі триває у Києві, Януковича представляє тільки представник). Незабаром після протестів сепаратистів утворюються дві самопроголошені республіки: Донецька Народна Республіка (ДНР) і Луганська Народна Республіка (ЛНР). Сама Україна перебуває в процесі організації нового демократичного уряду і як би в надзвичайному шоці після російської анексії Криму. Тому лише через кілька тижнів, а насправді через місяць розпочинається українська операція (яку Україна називає антитерористичною, т. зв., АТО), яка швидко перетворюється на локальну гібридну війну з бунтівними сепаратистами, підтримуваними пізніше за допомогою прямої військової допомоги з Росії. Ключем до розуміння бойових дій на Донбасі є приведена нижче карта:
Українські області, де після революції 2014 року відбувалися проросійські протести, – в дійсності це також області, де був сильним вплив Януковича.
Малюнок з Вікіпедії.
Крім проросійських і проянуковичівських симпатій ключовим є географічне положення і слід дивитись на … Крим. Крим після анексії практично відрізаний від Росії. Єдиний шлях, який не веде через Україну, – це, т.зв., Керченський перешийок. В даний час там збудовано за рахунок залучення великих зусиль та засобів (близько 4 млрд $) міст через протоку. Проблема в тому, що Азовське море (ця закрита зона Чорного моря між Кримом, Україною та Росією) дуже бурхливе в зимові місяці і, по суті, вся доставка товарів і людей є вкрай важкою. Сепаратистські тенденції на сході України в 2014 році мали також додаткову мету – були спроби альтернативно поєднати Росію з Україною наземним шляхом, оскільки це забезпечило б транспортування та постачання палива та енергії (це досягнуто лише тепер за допомогою великих витрат і нового мосту, та й так залізничний транспорт – це ще десяток додаткових годин їзди). Проблема з Азовським морем, а, по суті, з новим фронтом відкритого конфлікту тепер дуже гучна ( ТУТ)
Обидві сторони (Україна та сепаратисти за підтримки Росії) починають, таким чином, квазівійськові операції з ліквідації або розширення сепаратистських республік – із змінним успіхом. На початку територія ДНР та ЛНР розширюється, щоб після все більш інтенсивної АТО (військової операції України) зупинитись майже на межі катастрофи (українці майже повністю оточили Донецьк), але після щоразу більшої російської допомоги – спочатку лише зброя та спорядження іноді, потім, т. зв. «білі конвої» і безперервна передача через кордон, до майже офіційної підтримки регулярних російських військ (т. зв. російські солдати у відпустці, які цілими організованими групами зі зброєю в руках їдуть в «українську» відпустку на Донбас). Українська армія зазнає поразки (особливо, т. зв., добровільні батальйони потрапляють у криваві оточення), а республіки відроджуються (також територіально). Проте сепаратисти і росіяни не можуть з’єднатися з Кримом – тут важливим є захист Маріупольського порту. Псевдомир забезпечують, підписані в ході переговорів за участю Німеччини та Франції (т. зв., нормандський формат), Мінські угоди, які практично є перемир’ям (як можна бачити тривале) та виведення сил обох сторін (важка техніка і артилерія) на відповідну відстань від буферної лінії.
Нинішня ситуація на сході України після домовленостей в Мінську – буферна зона військ (15 км з обох сторін – точність дотримувана рідко ), де не може бути важкої артилерії і танків.
Малюнок з Вікіпедії.
Весь конфлікт дуже добре описаний навіть у Вікіпедії, але користуючись нею, можна побачити два різних способи опису конфлікту (польську версію, подібну до найширшої української, та російську версію, у якій, якщо написано про участь добровольців з інших країн, то це написано трохи по-іншому і про інших добровольців).
Минуло кілька років і війна згасла до постійного стану жевріння – щоденних перестрілок, але також і смерті солдат обох сторін на фронті. Немає ефектних наступів, є лише випадковий мінометний або автоматний обстріл, а потім коротка інформація про жертви. Тим часом сепаратистські республіки переходять в стан анабіозу – ДНР та ЛНР живуть, але як би на межі краху. Після зміни стратегічного варіанту російського сполучення з Кримом (Росія прийняла рішення про побудову Керченського моста, великі енергетичні інвестиції і підтримку цього півострова), значення Донбасу для Росії зменшується, тому військова і грошова допомога обмежується необхідним мінімумом. Сепаратистські республіки починають жити власним життям, що означає владу мафії, яка кожного разу обирається головним спонсором. Люди стають бідними і виїжджають – за оцінками (українців) з 5-7 мільйонів населення Донбасу, яке було раніше, зараз залишилось 2-3 мільйони – решта переїжджає до знайомих та родини в Росію чи Україну. Донбас, який був одним з найбільш індустріальних регіонів України (тут знаходяться всі шахти кам’яного вугілля найвищої якості – майже чистого антрациту, електростанції та металургійні комбінати) потрапляє в руки мафіозних олігархів або нових правителів республік – зазвичай, даних або ще активних офіцерів служб, пов’язаних з Росією, або звичайних злочинців. Цікаво, що обидві республіки ДНР та ЛНР взагалі не утворюють єдиного цілого – одного організму, а щось на зразок дивної федерації, що виходить навіть з іншого способу побудови сепаратизму – Донецьк та ДНР посилається на традиції царської Росії та її козаків, Луганськ (ЛНР) – це значно лівіша і, навіть, квазікомуністична зона. Чергові лідери сепаратистів гинуть внаслідок вбивств – нещодавно в серпні ватажок ДНР Олександр Захарченко, але потім на їх місце стають нові – тепер навіть у славі сепаратистських виборів (недавно 11 листопада) і в ДНР маємо Дениса Пушиліна, а в Луганську Леоніда Пасічника. Не потрібно, напевно, звикати до прізвищ, тому що їх попередники або раптово помирали, або втікали у Росію, але потрібно розуміти економічну систему, в якій діють сепаратистські республіки. Після початкового етапу після війни та домовленостей в Мінську обидві сторони до кінця не знали, що робити з розірваними економічними зв’язками – зокрема, що Донбас мав переважно вугілля (антрацит), а Україна електростанції (які могли спалювати тільки антрацит – немає швидкої можливості переходу на інший вид палива). Повільно взаємні інтереси були повністю порушені і велика зміна відбулась у березні 2017 року, у сепаратистських республіках відбулась фактична передача всього (шахт та промислових підприємств) у власність нових олігархів, пов’язаних з лідерами сепаратистів. Таким чином, ДНР та ЛНР стають місцем тіньових інтересів нових власників і прихованого експорту вугілля (антрациту під виглядом російського, або, можливо, навіть з іншої частини світу), можливо також шматками знову в Україну, і, звичайно ж, у Європу (і навіть у Польщу – що чудово показала Кароліна Баца-Погожельська). Сама Україна, здається, повільно (економічно) змиряється з втратою Донбасу, і навіть великі українські олігархи, які втратили там велику частину майна (наприклад, електростанції), роблять бізнес більш український, а не донбаський. Україна звертається до Західної Європи, а ДНР та ЛНР повторюють схему деяких інших квазіпострадянських республік – яких ніхто не визнає, і які живуть на невідомо які доходи (як, наприклад, Придністровська Молдавська Республіка або Південна Осетія). Це стає такою російською спеціальністю, щоб залишати сепаратистські шматки біля своїх кордонів і залишати їх у стані анабіозу – ніби це країна, а ніби дивний шматок сучасного дикого Заходу (Сходу). Тепер це стосується Азовського моря – прагнення Росії, щоб воно стало повністю «російським» – закрите з одного боку Кримським мостом через Керченську протоку, а з другого територією сепаратистських республік (Україну відсувають до невеликого шматка узбережжя між Кримом та Маріуполем). Нова іскра конфлікту на даний момент, не вражає прямо демаркаційної лінії на сході, а стосується військових кораблів, але за мить може розгорітись і там.
Кінцевим результатом є, як і на початку, стан не війни, але й не миру. Щось «без змін», але і щось, де гинуть люди і до сих пір стріляють. Що ще гірше – конфлікт може відродитися в будь-який момент – і саме це відбувається зараз. В Україні в березні 2019 року відбудуться президентські вибори, а потім і парламентські. Будь-які бойові дії на сході України можуть мати вирішальне значення для виборів, оскільки вони вирішуватимуть про ставлення громадської думки. Тому існує велика можливість віддалених політичних планів, хибних провокацій і, можливо, іноді людської дурості і божевілля. Впроваджений воєнний стан на 30 днів заморожує виборчу кампанію і, як це не парадоксально, в певному сенсі він вигідний чинному Президенту Порошенку (і так росіяни представлятимуть це як українську провокацію), хоча самі українці не мають нічого спільного з нинішнім загостренням. Україна хоче реформ (принаймні, частково), і війна, звичайно, не є її мрією або метою – навіть для найбільш націоналістичних політичних крил. Витискувана з Азовського моря, вона намагається захистити економічні інтереси прибережних територій – особливо транспортування товарів до зони поблизу Маріуполя – інакше промисловість, яка там існує, загине. У свою чергу, Росія, прямуючи курсом повернення до імперських коренів, побудувала для себе міст у Крим і як Імперія – вважає наступні моря і землі своєю власністю, і таким чином також мислять її командири та солдати.
Єдина проблема в тому, що в усій цій головоломці політики, амбіцій і прозаїчних економічних інтересів …. насправді гинуть реальні люди і страждають невинні цивільні особи.