Прогулюючись сьогодні по Києву, я зауважив, що повільно можна відчути гарячу атмосферу президентських виборів, які відбудуться 31 березня 2019 року. Отже, наступні півроку будуть для України гарячі і переламні, бо українська політична система великою мірою спирається на сильну роль Президента, який на практиці приймає рішення про майбутнє країни. Країни, яка, якщо йдеш широкими вулицями величезного Києва, виглядає імпонуюче, в особливості завдяки кількості автомобілів преміум-класу, зазвичай у вигляді великого позашляховика. Отже, здавалося б, що національний дохід високий, лише читаючи статистику видно, що ситуація інша, і треба схилятися до популярного твердження, що це “бідна країна, але дуже багатих людей”. Поки що президентська кампанія на своєму початку, і ще невідомо, що трапиться, окрім впевненості, що події будуть, що кандидатів багато, що буде безлад, що будуть сутички, а навіть напевно і велика політична турбулентність, яка торкнеться не лише України.

Поєдинок старих знайомих?

У списку кандидатів у президенти не можна оминути двох старих знайомих і дійсно сьогоднішніх фаворитів (перехід в другий тур) — Юлії Тимошенко і нинішнього Президента Петра Порошенка. Обоє є досвідченими політиками, присутніми на політичній арені України вже майже чверть століття. Юлія (жінки завжди вперед) станом на сьогоднішній день є лідером опитувань, отже варто дивитися на неї уважно. Її кар’єра це дзеркальне відображення шляху її найбільшого супротивника, бізнес переплетений з політикою (вона була навіть прем’єр-міністром), і зв’язки з трансакціями, іноді легальними, а іноді трошки “легальними в інший спосіб”. Тимошенко пов’язана з паливно-газовим сектором (її колишній чоловік, з яким вона формально розлучена, торгував сировиною у величезному масштабі). Юлія багаторазово звинувачувалася (а траплялося, що навіть була засуджена до ув’язнення за імовірні махінації з контрактами). Однак виняткова стійкість, політичний талант і видатна краса дозволили її зібрати сильну групу прибічників — вид залізного електорату. Погляди Тимошенко (якщо в Україні і взагалі сьогодні можна говорити про будь-які погляди політиків) це дуже європейський шлях (принаймні декларативно), прагнення до децентралізації економіки (наприклад, заявлена нещодавно ліквідація Нафтогазу — вид українського квазімонополіста). Юлія, звичайно, має свою партію, вона є керівником партії Батьківщина, а, отже, таким чином вона має свої сильні територіальні структури. Ця сильна підтримка є одночасно її найбільшою слабкість, Юлія програла попередні вибори, коли у першому турі переміг, власне, Порошенко (тоді 52 % порівняно з 13 %, які отримала Юлія), і тепер теж оцінюється, що може легко досягти 20-30%, а потім відбитися від скляної стелі і програти так, як програла декілька разів у минулому, бо так як є її прихильники, то так само, а може й більшою мірою, є її затяті противники. Проблема, з якою важко впоратися Юлії, це, звичайно, майнові декларації, в особливості її близьких родичів, які мають різного типу майно як в Україні, так і за кордоном, і десятки банківських рахунків (в особливості поза Україною). Але, що видно теж по кар’єрі Порошенка, в Україні політиків оцінюють інакше, і, на противагу до нас, багатство до кінця не заважає, що може бути, власне, пов’язане з тими позашляховиками на вулицях Києва, і переконанням, що якщо хтось працює у політиці, то він повинен бути багатий. Юлія Тимошенко сьогодні лідирує за опитуваннями, але не якось ефектно — одне з останніх говорить про близько 13 % рішучих прихильників, але з огляду на розпорошення голосів на інших – на разі достатньо для лідерів перегонів. Позаду — але сьогодні зовсім не на другому, але на більш далекому місці, знаходиться нинішній президент Петро Порошенко. Незважаючи ні на що, він оцінюється як грач максимально важкої ваги, бо перебування у влади допомагає в наступних етапах кампанії.

Аналогічно Порошенко, це стійкий і довговічний політик українського стилю (директор, міністр, підприємець і знову міністр, а потім олігарх) і одночасно бізнесмен — тут відомі шоколадки, які виготовляються на його підприємствах. Кожен таксист, який везтиме Вас з головного київського аеропорту в центр, напевно покаже Вам цю фабрику шоколаду. З однієї сторони вже спадає хвиля ентузіазму після подій Київського майдану і попередніх виборів, а оцінка Порошенко більшістю його земляків дуже низька (відповідно до опитувань близько 5-8%). А з другої сторони, знову сильні партійні структури (Блоку Петра Порошенка) плюс можливість впливати на державні структури (що завжди помагає у виборах) вірогідно підвищать котирування. Є ще дві ключові події, які можуть мати вирішальне значення для майбутнього України. З однієї сторони конфлікт з Росією, який все ще жевріє, і відповідні щоденні інциденту в регіоні бунтарських республік (українські воїни гинуть надалі). Від часу до часу на Україні вибухають склади зі зброєю (останнім часом трапився великий вибух в Ічні), в чому по черзі звинувачують то диверсантів з Росії, то недолугих співробітників охорони. Таким чином, конфлікт може розгорітися у великому масштабі, що, звичайно, додасть жару до патріотичного вогню, і може призвести до об’єднання суспільства довкола нинішнього Президента, що дуже небезпечно, невеличкі заворушення на кордоні парадоксально діють на його користь. Порошенко видніє на каналах українського телебачення дуже часто у військовому вбранні, серед ветеранів, солдат або польових підрозділів. Другим ключовим чинником є релігійний конфлікт, який нині посилюється, що абсолютно не зрозумілий з нашої польської, римо-католицької, точки зору. На Україні, власне, відбувається велика революція у православній церкві — яка оцінюється як найбільша подія з XVII століття. Щоб це зрозуміти, слід подивитися як організована православна церква — це не організована і добре регульована ріка з центральною владою Папи Римського, як у добре зрозумілому більшості поляків католицизмі, але, скоріше, широке поле, залите струмками окремих паралельних православних церков (локальних національних, так званих автокефальних), де номінальний відповідний папа — патріарх Константинополя є “першим серед рівних”. Ключовим є, власне, визначення автокефалії, тобто самостійності, канонічності — здатності приймати рішення, як формальні, персональні, так і у справі догмату віри. До цієї пори в Україні верховенство над церквою мала Росія і патріарх Москви, а отже формально більшість українців-вірян (це близько 50%) належала до Московської Автокефальної Церкви, хоча не все так просто, бо були ще й українські відгалуження — до цієї пори формально не автокефальні, і, звичайно, греко-католики — якщо спрощувати, це відгалуження православ’я, підпорядковане Папі Римському, якого ми знаємо. Війна з Росією спричинила ерозію впливу церкви, формально підпорядкованої Росії — частина парафій змінила приналежність, але і формально Україна звернулася до Константинополя у справі визнання власної національної церкви. Власне, так і сталося, Патріарх Константинополя підтвердив процедуру визнання Автокефальної Церкви України, що формально дає повну незалежність від Росії, і визнає її очільника Київського Патріарха Філарета. Все це мало сприймалося і було мало зрозумілим з польської точки зору, але у цій сфері є видом релігійної революції (в масштабі змін, що відбулися у другій половині XVII століття, коли виникли перші спроби автокефалії), та навіть видом релігійної війни. В цей момент Московська Православна Церква розриває відносини з Константинополем (власне з причини визнання незалежності української церкви), напевно і в самі українські парафії прокрадається неспокій і невпевненість. Це наступна можливість для заворушень, тим разом на національно-релігійному підґрунті, що знову може посилити Президента, бо навколо нього групуватимуться стурбовані громадяни. Отже, ми маємо і центральні структури, і напів-війну і ще на додаток релігію. Це все призводить до того що Порошенко слід дуже серйозно сприймати на виборах, які наближаються.

Гарна Юлія Тимошенко на плакатах у Києві. Цим разом нова зачіска і акцент на економіці. Для жінок час зупиняється, і Юлія є найкращим прикладом цього, а допитливих я заохочую перевірити, хто старший з цих двох головних кандидатів — вона чи Петро Порошенко?

Друга лінія політиків?

Як завжди під час виборів, з’являється шанс на необхідну демонстрацію усіх політичних лідерів, а також нових політиків, яким властива висхідна тенденція. Вже стартують лідери усіх партій — Грищенко, Бойко, нинішній прем’єр Володимир Гройсман, а також колоритний лідер Радикальної партії Олег Ляшко, який часто позує для фотографій у вишиванці, а іноді і з вилами. Ще є Вадим Рабінович, і останнім часом долучився до перегонів мер Львова Андрій Садовий. Як видно з польської перспективи, важко як транскрибувати прізвища (як польська, так і англійська версія не передають нюансів української вимови), так і точно зрозуміти, які політичні течії і погляди представляють наступні кандидати. Спільною рисою для них усіх є підтримка певної структури (партія, організація, місто) і спроба збудувати харизматичний образ. Усі ці кандидати, створюючи досить міцну групу учасників перегонів, мають підтримку відповідно до опитування на рівні 4-7% відсотків, через що станом на сьогодні політична сцена дуже сильно роздрібнена. Не відомо, чи комусь з них вдасться вискочити вище і почати зосереджувати навколо себе підтримку суспільства, так щоб стати загрозою для старих кандидатів і спробувати увійти у другий тур. Це також залежить від укладання локальних союзів і спільного виступу — про це говориться щохвилини для того, щоб за хвилину посваритися і стартувати самостійно. Час покаже …

А може нові народні кандидати…

Україна також не опирається новій тенденції, яка захоплює усю Європу, у тому числі Польщу, стосовно появи нових кандидатів, які, на відміну від попередніх, не мають жодних зв’язків з політикою. Таким особам потрібна лише воля, харизма і, найкраще, добра пізнаваність — отже, тут ми маємо співаків і акторів. Одним з них є Святослав Вакарчук, відносно молодий співак, лідер групи “Океан Ельзи”. Його можна послухати на YouTube і прослухати усю дискографію — на мою думку, після першої зацікавленості ми губимося у дещо монотонних і патетичних піснях, але українці його люблять. Вакарчук вважається чимось на кшталт ікони і автентичного народного барда, деякими також змістовною порядною людиною – що якраз не дає добрих прогнозів у політичній кар’єрі. Другим кандидатом цього типу є Володимир Зеленський — актор — відомий з українських комедій класу, подібного до наших, і власної сатиричної програми 🙂 – студія Квартал-95 — їх можна теж подивитися на YouTube, за умови що Ви більш-менш розумієте російську або українську, а, передусім, якщо любите досить грубі кабаре класу більш-менш такого ж, як показують у нас по телевізору. Чи ці кандидати мають шанс? Не відомо — але помітна тенденція, що українці теж втомилися від “класичних” політиків і охоче звертаються до людей із засобів масової інформації. За деякими опитуваннями, Зеленський займає місце навіть відразу за Юлією, отримуючи 8% підтримки! Проблемою цих кандидатів є, звичайно, відсутність структур, бо пізнаваність їм вже забезпечена, наразі вони скоріше сприймається як розпорошення голосів першого туру, оскільки йдеться про їх потенційний союз з різними кандидатами з “другої лінії”.

Чим це усе закінчиться?

Поки що можна лише констатувати, що “до біса не відомо”. Кампанія буде яскрава та навіть моментами шалена, що добре передає українську натуру. Як відомо з історії, іноді харизматичні лідери вміли прикликати тисячі відданих прибічників. Нинішня оцінка політичного класу в Україні є руйнівною, в особливості якщо говорити зі звичайними людьми. Чим хто нижчий в економічні ієрархії, і далі від Києва, тим гірше. Всюди, на жаль, розчарування результатами останньої революції і економічна гіркота (звичайно, не у деяких груп киян на позашляховиках). Найбільш бідні вважають український парламент розсадником злочинців і бандитів, які отримали мандати для імунітету — напевно, їх укріплює у цій думці останнє рішення про непозбавлення імунітету одного з лідерів партії, який звинувачувався у багатомільярдних (у гривнах) фінансових махінаціях. З другої сторони на все накладається питання війни з Росією і потрошки націоналістичних і патріотичних тенденцій. Без сумніву, що немає підтримки для будь-якого кандидата, який виступає проти незалежності, або ж проросійського кандидата, Крим і збунтований Донбас відвернув Україну від Росії на десятиліття. Скоріше тінь війни, весь час взаємний вогонь на Донбасі, блокування Азовського моря і вже згадане питання автокефалії Київського Патріархату — можуть істотно впливати на настрій суспільства. З однієї сторони для Польщі — невірогідна зміна геополітики і поява потенційного політичного союзника, звичайно з усім багажем історичних, політичних і соціальних проблем. Але з другої сторони, зустрічаючи мільйони симпатичних залучених українських працівників у Польщі, і розраховуючи на щасливе проходження виборчої турбулентності (з обох сторін, бо в Україні після президентських будуть також парламентські вибори у 2019 році) — можливо колись буде можна говорити про спільні дії Польщі і України.