Дивлячись на чергові місяці, у взаєминах Росія-Україна з’являється нове поле конфлікту. Цього разу не йдеться про жодні територіальні спори, чи також прохід воєнних суден через Керченську протоку і суперечку на Азовському морі. Не будуть це також гармати і ракетні системи у бунтівних республіках Донбасу. Суперечка, проте, значно більш небезпечна і більш запекліша, оскільки стосується … релігії і магічного слова Томос.

Щоб зрозуміти релігійні складності проблеми слід на початок повернутись до 381 року, коли Константинополь (тодішня столиця Східної Римської імперії) стає місцеперебуванням патріарха. Тоді ж приєднується до 4 попередніх (Риму, Александрії, Антак’ї та Єрусалиму) і стає Новим Римом (так, зрештою, про Константинополь говорилось – один з головних релігійних центрів, а місцеперебування патріарха означає можливість призначення власних священиків на відокремленій – канонічній території). Це рішення не тільки підвищило ранг єпископів Константинополя, але й в наступних століттях призвело до своєрідного змагання між релігійним осередком християнства в Римі і Константинополі, завершенням чого стає “велика східна схизма” – поділ християнства на дві частини – процес, який тривав досить довго, аде символічною датою поділу вважається 1054 рік.

Ефект “східної схизми” – (мапка з Вікіпедії) – поділ християнства на дві частини. Варто зауважити, що цілий період Польщі (тобто держави, що виникла внаслідок союзу Польщі і Литви у середньовіччі), об’єднує на своїй території ці дві частини.

Окрім відмінностей в датах, літургійних обрядах і самому розумінні ролі церкви, ці два потоки християнства цілком інакше підходять потім до ролі “глави Церкви” і підпорядкування далі національних церков відповідно Римові або Константинополю. У католицькій версії (щоб вже не мішати наступних поділів, пов’язаних з реформацією) – Церква сильно централізована, існують національні єпископські титули і далі – внутрішня організація, але за всім наглядає Папа римський, і його рішення (особливо в сфері призначення церковних чиновників і єпископів) є остаточними. Тим часом в православ’ї відбувається все цілком інакше – патріарх Константинополя є всього лише “першим серед рівних”, а наступні національні церкви (тобто такі, що охоплюють якусь канонічну територію) отримують так звану автокефалію – цілковиту незалежність. Автокефалія – це сполучення двох грецьких слів – само-голова – і після отримання декрету про автокефалію дана православна церква має повну незалежність не лише в призначенні власних церковних чиновників, але й навіть з певних питань догм віри. Такий декрет про Автокефалію – це власне Томос – постанова патріарха Константинополя про надання автокефалії даній православній Церкві – є їх сьогодні близько 15 (у тому числі Польська автокефальна церква – з визнанням в 1924 році і підтвердженням в 1948 році), і догматичним правилом є те, що мешканці даної території, яка отримала автокефалію і сповідають православ’я підлягають цій власне церкві. Очевидно так виглядає це в ідеалі, але так само, як і у братній католицькій церкві, в самому православ’ї повно є чергових схизм і відділень та виникнення наступних відокремлених релігійних організацій (церков) – необов’язково шляхом одержання того ж Томоса. У самій Україні історично основу організації православної церкви складав синодальний лист від 1686 р., коли все було підпорядковано патріарху Москви (і її автокефальній церкві), – тоді Москва підкупає турецького султана, що володіє Константинополем (як і потім напевно також підкупає самого патріарха Константинополя або натискає на нього султан), і київська метрополія переходить з підпорядкування (релігійного) патріархату Константинополя до московського патріархату (це мало бути тимчасово, а виявилося, що надовго).

У самій українській релігії панує, отже, повне замішання, бо до цього часу в Україні над Церквою головувала Росія і патріарх Москви, отже формально більшість віруючих українців (близько 50 %) ходили до Московської автокефальної церкви, хоч все це не таке просте, бо були ще й українські відламки – донині формально неавтокефальні (хоч так називаються), а також безперечно греко-католики, в спрощенні – відламок православ’я, підпорядкований відомому нам папі римському. Війна з Росією призвела до ерозії впливів Церкви, формально підпорядкованій Росії, – частина парафій змінила приналежність, існує також велика проблема, коли російські солдати воюють на українських землях або анексують Крим, а в церкві звучать проголошення патріарха Москви (Кирила) і молитви за успішність російських військ у боях.

Отже Україна виконує сильний релігійний рух, – офіційне прохання до Константинополя про визнання власної, державної церкви – тобто Томос – надання автокефалії. Процес розпочинається в квітні, а 11 жовтня патріарх Константинополя (Варфоломій I) (точніше Синод Вселенського патріархату) оголошує, що власне погоджується і розпочинає процедуру, а навіть вже ставить на чолі української церкви патріарха Києва (Філарета). Томос має бути оголошений остаточно 15 грудня (вже незабаром), а підставою має бути знедійснення того самого синодального листа від 1686 року, – це ключовий момент, бо інакше буквально і згідно зі складними процедурами православ’я автокефалію на даній території може оголосити тільки головуюча церква – в даному випадку московська – тобто рішення мусив би оголосити патріарх Москви (Кирило), а не Константинополя (Варфоломій).

Тут вже видно, наскільки великий конфлікт вибухає сьогодні і наскільки буде більший в майбутньому. Формальний Томос і Автокефалія Української Православної Церкви – це діаметральна зміна всієї структури церкви (зміна позицій) і, напевно, також зміни власності церков і соборів (вже ведеться суперечка про Печерську Лавру – великий монастир в Києві є нинішнім місцеперебуванням Української православної церкви Московського патріархату). Війна за власність і позиції змінюється в релігійну війну (висловлення окремих церков, особливо Московської, про невизнання жодної автокефалії, – в цьому також позицію Москви підтримує Польська православна церква (автокефальна), побоюючись наступної схизми). Поза офіційними каналами йде також велика пропагандистська суперечка, – всіх патріархів обвинувачується у всьому найгіршому. Москва – Патріарха Константинополя (Варфоломій I) у хабарництві, а Патріарха Києва (Філарет) у батьківстві позашлюбної дитини і зв’язках з КДБ, Київ – патріарха Москви (Кирило) у зловживанні владою, корупції і бутті агентом КДБ і ФСБ. На це накладаються повідомлення про сварку між самими патріархами. Справу можна розглядати як релігійну сварку чи також схизму, яких було багато в православ’ї, але, згадуючи історію, можна побачити також багато релігійних воєн, які вибухали з більш дрібного приводу. Цей конфлікт може бути гарячим, бо сама автокефалія вже офіційно буде незабаром і напевно буде використана нинішнім президентом України Петром Порошенко як велике досягнення і для набуття  ролі рятівника народу. Досить прочитати, що нещодавно на зустрічі всіх українських церков (у всьому світі) в Києві, сказав єпископ з Канади (Іларіон) “Ваше (Порошенко) ім’я буде написано золотими літерами поруч із прізвищами правителів Київської Русі, київської держави, ваших попередників – Святого Князя Володимира, Ярослава Мудрого в історії України, які багато зробили для духовного розквіту їхнього люду” – на це Росія відповідає “Угода між українською державою і патріархатом Константинополя не означає утворення української церкви, наразі нема чого коментувати”. Томос в цьому випадку не буде маркою словенських електричних мопедів (це ми побачимо, клацаючи в Інтернеті), а великим серйозним конфліктом, який поглибить антагонізми між Росією і Україною ще більш.